Станіслава ШИБАЛОВА.

м. Гнівань

Вінницької області.

Приміська станція була малолюдною, а тому відразу впадало в очі: немолодий чоловік очікує саме той потяг, що запізнюється. Струнка не по літах постать незнайомця виражала терплячість і водночас готовність будь-якої миті зірватися з місця. Чіткими кроками він міряв асфальтовану доріжку, раз у раз поглядаючи на свій наручний годинник.

І ось дальній потяг нарешті прибув — стояв, тяжко відсапуючись, немов людина, яка подолала довгий, нелегкий шлях. До чоловіка підбігли двоє юних офіцерів, настільки схожих між собою, що з першого погляду було зрозуміло — брати.

— Тату, здрастуй! Ну, як ти тут? — дзвінкими від радості голосами вигукували військовики і обіймали-цілували розчуленого старого.

Далі ми з ними їхали до міста в одному автобусі, і я випадково почула: «Оце б наша мама зраділа…» Після тієї фрази всі троє чоловіків надовго замовкли і так само мовчки вийшли на своїй зупинці.

Навіть не сподівалася, що доля зведе нас знову! За кілька днів я поверталася з відрядження, і в купейному вагоні зі мною їхали ті самі брати, як з’ясувалося, – на місце служби. Ось що вони мені розповіли.

…Рідний батько залишив їх, коли Вадику виповнилося сім, а Сергійку вісім років. Причина розлучення банальна — батько пив до нестями. Ні діти, ні молода дружина його не цікавили. На думці було одне: де б випити? Хлопці згадували те давно минуле життя, як страшний сон. Мама, розумна і вродлива жінка, після розлучення самотньою не залишилась – вітчимом братів став військовий.

— З перших же днів він знайшов із нами спільну мову, — ділився зі мною спогадами дитинства Вадим, — було таке відчуття, що ми поруч із ним усе життя…

 Невдовзі вітчим одержав призначення за кордон, а щоб дітей не травмували зайвими запитаннями, він вирішив їх усиновити. Процедура усиновлення виявилася складною. Рідний батько повинен був у нотаріальній конторі письмово засвідчити свою згоду. Мама знайшла його в компанії таких же любителів оковитої. На її пропозицію згодився відразу. Вивів власною рукою: «Від синів відмовляюся…»

— Жили ми в Німеччині, — приєднався тоді до нашої розмови й Сергій, — сім’я була по-справжньому дружною. На вибір моєї та братової майбутньої професії вирішальний вплив мали вітчим і, звичайно ж, те життя, яке нас оточувало у містечку. Ми стали курсантами військового училища. Мама з вітчимом раділи й пишалися нами. Але прийшла біда: коли вже навчалися на третьому курсі, тяжко захворіла мама. Ми приїхали у відпустку й застали її в лікарні, після операції. З тяжким серцем поверталися в училище…

Мама підбадьорювала нас, як могла, надсилала нам сповнені оптимізму листи, писала, що найщасливішим днем стане для неї той, коли вона побачить нас лейтенантами. І не дожила — померла за кілька днів до нашого випуску. На її похороні ми вперше назвали вітчима батьком…

Роки вже минули з того часу, як живемо на світі без мами, але ми — не сироти, в нас є батько! Не той, завдяки якому ми з’явилися на світ, а той, котрий нас виростив і допоміг нам стати справжніми людьми, підставивши надійне чоловіче плече.