Природним бажанням кожної людини є потреба у глибокому знанні історії рідного краю. Знаючи минуле своєї землі, можна зрозуміти, яку ступінь цивілізації займали наші предки. Проходять роки, змінюється життя, але все ближчою та ріднішою стає нам наша земля-Україна — колиска східно-слов'янської цивілізації. З часом все більше і більше розкриваєш для себе невідомі сторінки Історії України.
Україна — один із найдавніших центрів рільництва, праматір-на земля євразійських хліборобів, а її перші жителі — трипільці-пеласгети — були засновниками одного з перших у світі огамічних (буквенно-звукових) алфавітів. Астрологічні спостереження наших предків, тісно пов'язані з господарською діяльністю людей, не поступаються єгипетським, вавілонським, індійським, китайським і перебувають на одному рівні з ними. Поряд із грецькою та римською стоїть українська міфологія.
Історія назви «Україна» своїм корінням сягає за 10 тис. років до н.е., коли частина орачів-хліборобів вирушила зі своєї прабатьківщини Оратанії до Дніпра і заснувала державу Кранію-Сонцянію, країну Журавлів (Кранів) і Сонця. Пізніше до цього найменування додано означення «у», що значить «прапредок». Тобто народ-хлібороб назвав свою землю Украінія — Україна — Пра-предківська земля сонячної благодаті.
У Київському літописі за 1187 рік зафіксовано слово «Оураина», що значить «рідний край, який не має точно визначених координат, заселений єдиним народом». Народ цей — слов'яни. Згідно зі старослов'янською мовою слов'янин — це сонценин (людина Сонця).
В давні часи мандрівники називали наших предків слов'янами (ті, що говорять однаковою мовою, словами), щоб відрізнити їх від інших народів. Слов'янство формувалося на ґрунті пелагсько-трипільського населення ІУ-ІІІ тис. до нашої ери та пастушої людності стародавньоямної археологічної культури. Ця доба заклала міцні основи індоєвропейської єдності форм і словникового складу мови слов'ян.
Частиною України є Поділля, в давні часи заселене слов'янськими племенами уличів та тиверців. «...Уличи и тиверцы сидели по Днестру, по Бугу (Восточному) и по Днепру й простирались до Дуная, и было их множество, ибо сидели по Днестру, по Бугу и по Днепру до моря; и есть города их и до сегодня; и они назывались у греков Великая Скифь».
Уличі та тиверці жили на тій землі, про яку пізніше писали середньовічні історики: «Якщо порівняти з литовськими та польськими землями, Поділля та Русь долішня для всіх здається старовинною країною Сонця». Поділля дало поштовх до виникнення Київської Русі, оскільки за рівнем розвитку матеріальної культури уличі та тиверці стояли вище за інші племена, хоча ввійшли до складу Київської держави останніми.
Історія Поділля багата, яскрава і контрастна. Славиться Поділля своїми містами й селами, до яких відноситься місто Гнівань та колишнє село Витава, що нині входить до межі цього міста. Історія Гнівані — це частина історії України та Поділля. Вона нерозривно пов'язана з історичним розвитком усього українського народу, з його господарським, культурним життям та побутом, з його боротьбою проти чужоземних загарбників та класових гнобителів.
Фактичний матеріал для цього видання почерпнутий з численних друкованих праць ряду авторів-дослідників історії Поділля. (Є. Сіцінський, П. Н. Батюшков, М. Грушевський, Ф. Любанський, Д. В. Малаков, О. Яблоновський, В. Гульдман, О. Крилов та ін.). Автор використав документальні матеріали Вінницького обласного державного архіву, краєзнавчих музеїв Тиврова та гніванської середньої школи № 2, а також спогади старожилів.
Місто Гнівань Тиврівського району, що на Вінниччині, лежить на лівому березі річки Південний Буг за 17 кілометрів від районного центру.
Радянська влада у місті була встановлена у січні 1918 року. У вересні 1925 року в Гнівані було створено місцеву раду. 12 жовтня 1 938 року Указом Президії Верховної Ради УРСР Гнівань було віднесено до селищ міського типу, а 11 грудня 1 981 року — присвоєно статус міста. До складу міста входить і колишнє село Витава.
Джерело: Коваль О.І. «Гнівань: Історія, сьогодення, майбутнє». Видавництво «Книга Вега». 2004