Мій Гнівань
Вівторок, 30.05.2017, 07.22.52
Меню сайту
Форма входу
Усі сайти Гнівані
  • Інформаційний портал міста.
  • Портал міста
  • Торговий центр ПетроПоль
  • Ресторан Старий замок
  • Кафе-бар Козак
  • Кафе-бар Рута
  • Пошук
    Календар
    «  Травень 2017  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728
    293031
    Хмарка тегів

    Історія Гніванських гранітних розробок

    На сьогоднішній час давня історія Гніванських гранітних розробок  відома з книжки інженера О.К. Бірулі, яка вийшла  друком  в  1931р.  тиражем  3000  примірників  під  назвою «Гніванська каменярня». Як написав у своїй рецензії до праці професор Муравлянський, «..ми надзвичайно  мало знаємо наші кам’яні матеріяли, їх поширення та їхні технологічні властивості». Саме тому науково - дослідний інститут безрейкових шляхів та транспорту заходився систематично, планово всебічно вивчати наші кам’яні матеріяли для шляхової справи».
    «Праця інж. О.К. Бірулі – робота Вінницької шляходослідної станції НДІ безрейкових шляхів та транспорту є початок досліджень каменю України як будівельного шляхового матеріалу». «Гніванська каменярня» - єдина відома праця про історію гніванських гранітних розробок, яка всебічно відновлює зародження, розвиток, становлення, підйом і падіння промислу, що виник у другій половині 19-го століття і слугує людям до цього часу.
    Було б невірно писати паралельно іншу історію розробки Гніванського родовища гранітів, тим паче що у 1970р. інженер Клоченко І.С., що на той час працював начальником виробничо – технічного відділу Гніванського кар’єру, серйозно займався пошуком документів сторічної давнини, які б підтвердили факт початку розробки родовища. Адміністрація підприємства  (директор Дятловський М.М.)  мала  намір  відзначити 100-річний ювілей підприємства. Для підтвердження цієї річниці потрібні були документи, які б «чорним по білому» фіксували дату утворення підприємства, товариства, тобто юридичної
    особи. На жаль, пошуки таких документів, які б   підтвердили якусь дату , віднайти Клоченку І.С. не вдалося.
    Незважаючи на те, що факт початку розробки кар’єрів підтверджується іншими даними - матеріалами, непрямими документами, керівництвом області, міністерство - відмітити 100-річний ювілей підприємства не дозволили через відсутність документів, що підтверджують цю дату. Не знаючи про це та маючи надію на позитивне рішення, директор кар’єру Дятловський М.М. наказом по підприємству об’явив конкурс на кращий зразок пам’ятного значка на честь відзначення сотої річниці підприємства. В розробленні значка брало участь чимало ентузіастів – працівників підприємства. Після розгляду пропозиції 6 березня 1970р. визначені переможці конкурсу, якими стали: Футоряк В.М., Бродзинський К.В., та Ксеніч В.К. Мабуть, синтез цих пропозицій покладений в кінцевому результаті -  замовленні пам’ятного значка. «Гниванському карьероуправлению 100 лет, 1870-1970». Значки були виготовлені, але офіційно нікому не вручені. На сьогоднішній час декілька екземплярів збереглися у старих працівників кар’єру, яким вони були подаровані неофіційно. Більш детальну інформацію про розвиток кар'єрів до 1930 року читайте у книзі О.К.Бірулі "Гніванська каменярня”.

    Розвиток виробництва та інфраструктури.
    Дореволюційний період.

    Район кристалічних порід Побужжя від Вінниці, Гнівані до Печери має багато петрографічних та геологічних особливостей, що значно відрізняють його від інших дільниць кристалічної округи. Цей район має багато ознак палеовулканічної діяльності. Як відомо з попередніх матеріалів, початок розробки Гніванського родовища гранітів (кристалічних порід) пов'язаний з будівництвом залізниці в 1870 році, що підтверджували своїми розповідями робітники М, І. Собканюк та І.А.Іщук, які працювали на підприємстві на початку минулого століття та отримали таку інформацію від своїх старших наставників - майстра цеху каменотесів Вікентія Радзіховського та гірничого інженера Драгомарецького. Але, можливо, що ця дата може не відповідати дійсності, якщо зважити на те, що в (Финансовых результатах эксплуатации Русской железнодорожной сети 1911 года стр.21) вказано, що рух по залізниці від Києва до Жмеринки відкрито 26.05.1870р. Тому малоймовірно, що на будівництві залізниці не використовувався гніванський граніт, який залягає поряд із залізничним полотном. Тим паче, що в доповіді подільського губернатора царю за 1870 рік вказано, що в цьому році від Подільської губернії до гірничого департаменту надійшло 19092 рублі (відомість № 4а). Потрібно тільки підтвердити, що ця сума надійшла за експлуатацію надр Гніванського родовища. Крім того, малоймовірно те, що граніт не видобувався населенням для власного будівництва раніше від 1870  року. (Перші відомості відносяться до 1848 року). Цікаві дані про природні багатства Гнівані, умілих майстрів маємо із матеріалів кінця ХІХ ст.: «На 230 версте от Киева расположена станция Гнивань. Здесь находится большой сахарорафинадный завод, принадлежащий акционерному обществу; завод этот ежегодно выпускает от 700000 до 750000 пудов сахара-рафинада, расходящегося в Юго-Западном крае, а также
    идущего в Закаспийский край и Персию. В соседстве со станцией находится также знаменитые Гниванские гранитные ломки, принадлежащие наследникам Ф. Ярошинского.
    Ломки гранита производились в этой местности издавна, но правильная разработка началась с 1890 года. С этой целью были открыты новые карьеры, основаны мастерские для обработки гранитных глыб и устроен свой подъездной путь к станции. Гниванский гранит отличается мелкозернистым сложением и темным, почти черным цветом.
    Наиболее выдающиеся сооружения из гниванского гранита следующие: мосты на реке Буге, Десне, виадук на Одесском лимане, мостовые в Киеве и Варшаве и, наконец, монолит для памятника императору Николаю І в Киеве. Кроме грубо отделанных гранитов, применяемых в строительном деле, в гниванской мастерской выделываются полированные изделия весьма тонкой художественной работы: гранитные столы, садовые скамейки и т.п.».
    Як уже згадувалося , процес видобутку і обробки граніту занадто важкий і трудомісткий. Ми часто застосовуємо вираз, що  всі  процеси  виробництва виконувались вручну.  А  тепер спробуємо собі уявити ці процеси і способи їх виконання. Згадаємо, що ми розпочинаємо розповідь з 1870р. Тобто в той час, коли механізація та електрифікація виробництв тільки зароджувались і до гранітних розробок ще не дійшли.
    Так ось, процес видобутку і обробки складались приблизно з таких робіт:
    1)Розкривні роботи, тобто зняття верхніх шарів ґрунту вивітрених порід, які покривають граніт, перевезення та укладка їх у відвал. Ці роботи виконувались за допомогою лопати, кирки, лома, навантажувались на підводи і кіньми перевозились на відвал, де вивантажувались та вкладались теж вручну. Це величезні об’єми робіт. Якщо відстань до відвалів була невелика, то розкривні породи вивозились тачками.
    У той час такі об’єми робіт не були дивиною. На будівництві залізниці теж всі земляні роботи виконувались вручну. Проїжджаючи  залізницею, зверніть увагу на те, що колія має, як правило, горизонтальне чи близьке до нього розміщення. А з боків від неї є величезні, гороподібні схили, тобто це є навколишній рельєф. Ось такі виїмки при будівництві залізниць споруджувались десятками , тисячами людей, які за допомогою лопат та тачок змінювали природний рельєф до профілю, необхідного для розміщення залізничного полотна. Якщо співставити роки, коли будувались залізниця і розвивався кар’єр, то це один і той же час. Тобто і техніка і технологія земляних робіт були однаковими.
    2) Видобувні роботи. Уявіть собі, що ви підійшли до гранітної скелі, незалежно від того, як вона залягає  (вертикально, похило чи горизонтально) і задумались над тим, як камінь видобути (спочатку без
    вибухів, аж потім - за їх допомогою). Гірники тих часів шукали щілини і забивали в них дубові клини, поливаючи їх водою. Набрякаючи від води, клини збільшували свій об’єм і за рахунок внутрішніх напрягів розсували камені вздовж щілин. Надалі цей великий шматок потрібно було розбити на менші. Дякувати Богу, на той час широко застосовувалось залізо, в тому числі і сталь та було розвинуте ковальське ремесло. Із заліза виробляли такій інструменти, як лом, кирка, молот, закольник, шпунт, клин, за допомогою яких і розробляли граніт.
    Якщо це бутовий камінь, то великі його шматки вручну вантажили на підводи та вивозили на поверхню, розвантажували теж вручну на складі, надалі теж вручну вантажили в залізничні вагони, чи на платформи для відправки на будівництво.
    Якщо ж потрібно було виробляти щебінь (в той час його називали «скалля»), тобто камінь , який за допомогою молотів розбивали на дрібні частинки і вже за допомогою лопат вантажили теж на підводи, а надалі - в залізничні вагони.
    Але потрібно було виготовляти бруківку, тесані вироби (сходи, плити, деталі заданих розмірів і т.п.), то технологія була зовсім інша. Для виробництва тесано-колотих виробів потрібна була зовсім інша сировина.
    Для цього із гранітного масиву потрібно виколоти монолітний блок без тріщин дрібнозернистої структури і певного кольору. Щоб його видобути, в гранітному масиві намічали лінію відколювання. Гірники того часу добре володіли знаннями ліній, по яких найлегше розколюється камінь. По намічених лініях  через  5-10  см.  вибурювались отвори діаметром близько 2 см. Буріння отворів виконувалось теж вручну двома чоловіками. Один з них тримав бур – циліндричний прут, один бік у якого був у кузні викуваний у вигляді зубила, кінець якого був загартований. Бур встановлювався на передбачувану  лінію  загостреним  кінцем.
    Один із цих чоловіків тримав його 

    Ручне буріння шпурів
    вертикально в  руках  на  лінії.  Інший  чоловік  молотом  вдаряв  по верхньому кінці лома і таким чином порушував поверхню ка- меню. Після кожного удару бур повертали на 60-90 градусів. Бур помалу занурювався в камінь. Від ударів утворювався пил, який закривав дно отвору (шпура) і послаблював силу удару. Пил потрібно було постійно забирати, для чого використовувались спеціальні пристрої, які мали назву «желонка».
    Ось так один за одним вздовж лінії вибурювались на потрібну глибину (як правило, до горизонтальної тріщини) шпури. Для відколювання моноліту   від масиву в шпури вставлялись залізні пластини, які з одного, поздовжнього боку були напівкруглими, а протилежний бік був плоский. Дві пластини пласкими гранями складались докупи, заводились у шпур, і між ними розміщували металевий клин. Коли у всі шпури були вставлені клини, по них вдаряли, молотком, створюючи таким чином в масиві каменю напругу вздовж лінії розколювання. Від ударів напруга все збільшувалась, і в той момент, коли вона ставала більшою, ніж міцність каменю, камінь розколювався по наміченій лінії. Відколений камінь за допомогою ломів, важелів зіштовхували з уступка додолу. Надалі цей моноліт потрібно було доставити до місця, де з нього мали б виготовити замовлені деталі.
    Якщо моноліт був такого розміру і ваги, що його можна завантажити на підводу, то вивозили кіньми, а якщо вага була такою, що ні завантажити на підводу, ні вивезти кіньми неможливо, то доставляли до місця обробки на дерев’яних котках за допомогою важелів, ломів, коней. Іноді до цієї доставки залучали  десятки людей, і вона забирала до тижня і більше.
    Таким чином ми дотягнули монолітний камінь до місця його оброблення. На місці йому спочатку надають приблизну форму. Все зайве забирали ударами молота по закольнику: якщо потрібно відколоти значну частину, знову по потрібній лінії бурили шпури, розколювали до потрібних розмірів.
    Після того як моноліту надали приблизні розміри, приступають до більш точного обробітку за допомогою шпунтів, шпиць (нагадує, великий цвях або долото). Вдаряючи молотком по цих інструментах, деталі надають ще більш приблизну форму. Надалі обробку проводять скарпелями (обробляють кути, доводять до точних розмірів) теж ударами молотка по скарпелі. Ми знаємо, що залізо м’якше від граніту, тому робоча частина інструменту повинна бути загартована. Незважаючи на гартування, інструмент дуже швидко тупиться, і йому знову потрібно в кузні надавати потрібну форму, загартовувати і заточувати. Тому у майстрів – каменярів повинна бути достатня кількість інструментів в запасі.
    Заключна форма обробітку – бучардування. Бучарда - це такий інструмент, який на плоскій поверхні має зубці, розміщенні по лініях, що утворювали квадрат. Вдаряючи по протилежній поверхні бучардом, на  камені залишаються впадини.
    Зміщуючи бучарду і вдаряючи по ній, вирівнюється вся площина гранітної деталі. Якщо на цій стадії обробка деталі не закінчена, а потрібна більш глибока ступінь обробки – полірування, то поверхню
    деталі посипають кварцевим піском (абразив), поливають водою, ставлять на цю суміш плоску важку деталь із каменю або металу і, переміщуючи її рівномірно по поверхні оброблювальної деталі, довгою важкою працею досягають успіху:  отримують все рівнішу площину, аж до блиску. Відходи від монолітів, відколені частини, йдуть на подальшу переробку – з них виготовляють бруківку, кляйнпфластер
    способом розколювання і доведенням до завданих розмірів, наприклад, 10 х 10 х 10см. Якщо є великі замовлення на колоті вироби, то заготовки для них – фармак, виготовляють методом виколки безпосередньо в кар’єрі, доводячи розміри до таких, щоб вони були кратні кінцевій  продукції.  Фармак  безпосередньо  в  каменекольній майстерні розколюється на розміри, що відповідають кінцевій продукції.



    Група кращих стахановців виробляє бруківку для мостових. 1946 р.

    Якщо ви зрозуміли в загальних рисах весь технологічний процес, який приблизно відповідає дійсності другої половини 19 століття, то ви повинні уявити собі, що таке ручна праця, яка кількість мускульної сили використовувалася в ті часи. Автору на початку своєї трудової діяльності в 1960р. в Рудницькому кар’єроуправлінні  тресту «Сахкамінь» у Вінницькій області випало працювати з використанням такої технології видобутку каменю з тією лише різницею, що камінь вантажили у вагонетки типу «Коппель» і кіньми по рейках транспортували у відвал або на залізничну рампу. Хочеться навести деякі цифри:
    - норма виробітку ломщика була побити та навантажити за семигодинну зміну 16 тонн каменю;
    - жінкам на підчистці вибою від мілкого каменю – 8 куб. метрів за таку ж зміну;
    - норма завантаження каменю в вагон – 20 тонн. Але були робітники, які перевиконували цю норму в 2-2,5 рази.
    Цифри наведені для того, щоб було уявлення про важку фізичну працю.
    Це вихідний матеріал для того, щоб надалі порівнювати різні етапи розвитку виробництва з першопочатком, щоб позитивно оцінити кожен крок механізації – виробничих процесів до того часу, аж поки рука людини  не буде доторкатись до матеріалу, з якого виготовляється продукція: в нашому випадку - до каменя.
    Розробка родовища розпочалась із кар’єру № 5, який в той час мав назву «Казенний». З часу початку руху потягів на залізниці власник Гніванських кар’єрів цукровий магнат Ярошинський значно розширив виробництво тесаних колон, пам’ятників, сходів, деталей для мостів у зв’язку з появою можливості збуту на мережі Південно-Західної залізниці, яку продовжували будувати
    У 1877 р. подільський генерал – губернатор поставив питання про будівництво дороги Тиврів – Гнівань, що пов’язане з поліпшенням економічного розвитку регіону і сполученням після будівництва залізниці Київ – Одеса (Звіти губернатора).
    1890 року з розпорядження начальника Південно – Західних залізниць припинили розробку «Казенного» кар’єру через попадання каміння на колію під час вибухових робіт, що загрожувало безпеці руху потягів.
    На той час уже працював кар’єр № 1, але він був малопотужний і в ньому був малий відсоток чорного дрібнозернистого граніту для виготовлення тесаних і колотих виробів. Тому уже в 1891 році відкрили кар’єр № 2, в якому якість сировини значно краща.
    У 1897 році Ярошинський взяв замовлення поставляти бруківку до Відня, яку виробляли з дрібнозернистої породи з кар’єра № 2,. Кар’єр потребував розвитку, тому 1911 року його обладнали механічним поданням каміння. В цьому ж році поряд з кар’єром № 2 відкрили кар’єр № 3. Попит на продукцію вимагав збільшення об’ємів, і це штовхало власника до подальшого його розширення. Тому в 1910 році пан Ярошинський організував виробництво і впровадив вперше в Росії п’ять каменекольних молотів для виготовлення бруківки і мозаїки, що значно зменшило ручну працю. Як нам відомо з книжки О. Бірулі «Гніванська каменярня»,
    пан Ярошинський відрядив свого управителя Драгомирецького та найкращого майстра Радзіховського до Швеції в Скальскроне вивчати виробництво бруківки і мозаїки та його механізацію. Але в Швеції більш прогресивного виробництва, ніж у Гніванських кар’єрах, не було. Повертаючись додому через Німеччину, вони випадково натрапили в м. Бісмарк на виробництво бруківки за допомогою каменярських молотів Холмквіста. Були зняті розміри деталей, замальовані основні елементи молотів. Молоти були виготовлені в Луці-Барській і вперше в Росії в 1910 році почали працювати на Гніванських кар’єрах п’ять рубильних молотів, що приводились через трансмісію в рух 22- сильним нафтовим двигуном.
    Впровадження молотів дозволило  значно зменшити використання ручної праці. Один молот обслуговував один робітник, і його функції значно змінились:
    замість того, щоб з допомогою молота, рубила, киянки розколювати і обробляти камінь, йому потрібно лише підкласти платівку під лезо молота, де, завдяки силі удару молота, камінь розколюється на частини, близькі до кінцевих розмірів. Якщо розміри не витримувались, то робітник підправляв деталь вручну.
    Впровадження молотів для виготовлення бруківки були значним прогресом у розвитку оброблення каменя, підвищенні продуктивності праці і об’ємів виробництва, - найвищий за всю передреволюційну добу, тому вони довго використовувались на Гніванських кар’єрах вже навіть в роки перших радянських п’ятирічок. В той час в кар’єрах працювало близько 100 чоловік. Тому 1902р. Ярошинський звернувся до Комітету Міністрів про створення і затвердження статуту АТ «Подільські гранітні ломки і майстерні гранітних виробів». Зміст журналу Комітету Міністрів від 13.12.1902р. п. 967-968 по Міністерству фінансів 2 записи:
    «Про створення АТ гранітних ломок і майстерень гранітних виробів» ф.1263 оп. 2, 5567 № 111-153 мікроплівка 1167. Учредители: дворяне Игнатий  Щеонковский и  Франц  И. Ярошинский.
    Журнал Комітету Міністрів засідання ХХVI від 13.12.1902р. Председательствующий: Победоносцев Присутствовали: Чихачев, Герард, Ермолов, Плеве, Князь Хилков, Лобко, Тыртов, Кольцов, Сахаров, фон Кауфман, Романов, Лукьянов. 
    Собственноручно Высочайшее Его Императорское Величество воспоследовало в Царское Село 13 декабря 1902 года». 
    Статс-секретарь Куламирский 
    Резолюция царя «Согласен»

    ф. 1263 оп.2 Ед. 5567 Лист 154-4. Дозволено створити АТ 13.12.1902р. засновник (власник) Ярошинський. Час початку дій 4.03.1911р. (збірник відомостей про діючі в Росії АТ і товариств на паях) 1914р.
    Управління справами повинно виконуватись трьома директорами, тільки росіянами. Правлінню дозволялось купувати як рухоме, так і нерухоме майно, дозволено мати до 200 десятин землі. У 1908р. Київське міське управління розпочало мостити вулиці,  мостові  Києва  гранітними плитками.  Не  маючи  змоги придбати їх в Україні, вирішили придбати їх у Швеції. За реалізацію цього питання взялось акціонерне товариство. Засновано 200 акцій по 1000 руб. кожна. ІІ фонд 1276 опис 17, од. 130 № п.103. У 1910 р. був затверджений Його Величністю в Петрограді в 20-й день липня 1910р. п.28 ф. 1276 оп. 17од. 130 № п.-1102 (журнал 1). Зміст  загального журналу  Комітету  міністрів  17.08.1910р. пл.. 1161-1169 «О восстановлении срока для оплаты первоначального взноса по акциям и об изменении Устава» АО Подольских гранитных ломок и мастерских гранитных изделий». Дворянам И.С. Щениовскому и Ф.И. Ярошинскому разрешить учредить АО 13.12.1902р. Владелец Ярошинский I-й фонд 1276 оп.17 ед. № 134 № п. 117-263 стр. 1145-1187 Доверенное лицо Ярошинских дворянин Щениовский Игнатий Станиславович.
    АО стало називатися "согласно новому Уставу” «АО Гниванских гранитных ломок и мастерских гранитных изделий». У 2002 р. в одному з власних володінь м. Гнівані по вул. Шевченка була знайдена частина гранітної деталі, на якій зроблений напис з текстом, що свідчить про те, що це була вивіска акціонерного товариства. Вивіска  передана для  зберігання в історичний музей Гніванської загально – освітньої школи № 2 – Ковалю Олександру Івановичу. Там же зберігається письмовий прилад, виготовлений в ті далекі роки.



    Якщо згадувати про вироби з Гніванського граніту, то не можна забути про велику ванну, виготовлену АТ ще до першої світової війни з суцільного масиву дрібнозернистого граніту.  Внутрішню  її  поверхню    відполіровано. Ванну готували в подарунок   для   царя Миколи ІІ,  але  її  він не прийняв, бо чорний колір йому не сподобався.

    Найкращий майстер виготовляв ванну майже півроку. Ванна до цього часу є, тільки з пошкодженнями.

     Знаходиться вона в Сутисківській школі – інтернаті та використовується для прання білизни. Як вона туди потрапила, невідомо. Там, де зараз розміщена школа – інтернат, колись був маєток графа Гейдена. Можливо, шляхи графа Гейдена і пана Ярошинського перетинались, і царський дарунок потрапив до Гейдена.
    Є свідчення старих працівників кар’єру про те, що гніванські гранітники були неабиякими майстрами. Знаменитий майстер Радзіховський із суцільного шматка граніту виготовив ланцюг, що при тій технології оброблення каменю було фантастичним. 
    Каменотесні та полірувальні майстерні виготовляли різні  вироби садово-паркової архітектури: гранітні столи, лави, фонтани,  чаші,  різьблені  арки, скульптури. Вироби виявлялися настільки гарними і так естетично вписувалися в природний ландшафт, що незабаром замовлення почали надходити  звідусіль. Поміщики один поперед другого намагалися прикрасити свої маєтки. Так, пан Кобилянський з Підлісного Ялтушкова (тепер Барського району), замовив стіл і шість стільців з полірованого граніту,  що  обійшлося  йому  в 960 крб.. Замовлення виконано протягом двох місяців, майстер з двома підмайстрами працювали по 16 годин на добу і одержали  за  роботу:  майстер  –  56 крб., підмайстри – по 17 крб. в результаті   пан   Ярошинський, використавши чужу працю, залишився з баришем у 870 крб.
    Після цього той же пан Кобилянський замовив у Гнівані також поліровані плити  для родового склепу, а також надгробні пам’ятники. Власник села Біличин вирішив перевершити свого сусіда і замовив у пана Ярошинського не тільки столи і лави для чудового парку, що оточував його палац, а й деталі для великого трикутного фонтана, прикрашеного скульптурними зображеннями різних трофеїв, гарматних ядер тощо. Гранітні сходи палацу, колони, парапети – це теж вироби з гніванського граніту.
    Гніванські умільці також виконали замовлення чудових парків у Чернятині (нині Жмеринського району), в Немирові, Печері і Сокольці (Немирівського району), Маримоні (нині Лугове Барського району), який належав до Ялтушківського цук- рорафінадного заводу, власником якого був всесвітньовідомий магнат-цукрозаводчик, згодом член Тимчасового уряду Терещенко.
    Старожили розповідали, що художні вироби гніванських майстрів вивозилися в столичні міста і навіть у Францію, Німеччину, Австрію, Польщу, з якими пан Ярошинський підтримував постійні ділові зв’язки. На гранітних розробках пана Ярошинського працювали і жителі с. Селище – Мартин Білокурський та Олександр Бурковський – учасники революційних подій 1905 -1907рр. Від їх синів, а також від полковника запасу (нині покійного) Алоїза Євстафовича Бушинського були почерпнуті ці відомості.
    Заслуговує на увагу меморіальна пластика гніванських майстрів, яка значного успіху досягла на рубежі 19 – 20 ст. В ній втілено самобутнє трактування релігійних сюжетів, поступове складання і формування у традицію їх образної інтерпретації, співжиття з побутом і духовним життям народу. Найбільшу групу становлять надгробки з розп’яттям, традиційні дубки – своєрідна інтерпретація дерева життя, розквітлі хрести, окремо виділяється пам’ятники типу «голгофа».
    Після створення АТ «Гніванських гранітних ломок та майстерень гранітних виробів» фактичним та одноосібним господарем підприємства залишався Ярошинський, котрий належав до 15 найбагатших власників України.
    У спогадах Чорного П.І., директора кар’єроуправління (1953-1955р.р.), який працював у кар’єрі ще до першої світової війни, згадуються Кессель і Равве. Невідомо, чи вони теж були акціонерами, чи найманими працівниками.

    Хоч і великі ями, а все ж ями...
    Так влучно охарактеризував дореволюційні гніванські гранітні розробки тов. Чорний. Хто-хто, а Павло Іванович це добре знає. Ще його батько був каменоломом тут і загинув прямо на роботі від нещасного випад- ку. Капіталіст Равве про техніку безпеки праці робітників не думав. Його цікавили гроші, великі і дешеві гроші. А якою ціною здобуті, то йому байдуже. Нехай навіть і смертю людей.
    Сім’я, в якій шестеро дітей, залишилась без годувальника. Найстаршому – це йому, Павлові, 12 років, а найменшому лише 2 місяці. Що робити? Подався і Павло до капіталіста Равве. Прийняв посильним. Якось хлопчина осмілився і попросив свого господаря направити його в гірниче училище готуватись на техніка.
    – Ось чого тобі забагнулось. А свиней хто буде пасти? – засміявся Равве. А в підлітка аж серце болісно стиснулось від того глузування. Коли Павло розповів матері про це, вона гірко зітхнула:
    – Де нам, злидарям, бачити просвітлу годину. Ти тільки, синочку,
    бережись, щоб і тебе, як і твого батька... – і не домовила.

    Отака справжня картина капіталістичної дійсності, світу експлуатації, визискування. Павлові Івановичу, потомственому каменоломові, є про що розповісти. Прийшов на гранітні розробки в 1912 році.
    – Розробки навіть нічим не нагадували собою підприємство, – розповідає тов. Чорний. – Це були хоч великі ями, але все ж ями...
    ... Багаті поклади гніванського граніту привернули увагу капіталістів ще десь в 1850 – 1870 роках. Потреби на будівельні матеріали росли, і експлуататори вирішили використати легкий спосіб наживи. Їх тішило те, що для відкриття кар’єрів не треба великих затрат. Поклади граніту лежать прямо на поверхні і добувати їх «дуже легко вже». От і накинулись капіталісти, щоб погріти руки і поповнити свої запаси в банках.
    Один за одним кар’єри відкрили поміщик Ярошинський, капіталісти Равве і Кессель, а також управління Південно-Західної залізниці для своїх потреб. Таким чином, розробки складались з чотирьох ям.
    Про якусь механізацію і автоматизацію технологічних процесів і мови не могло бути. Вся «механізація» зводилась до того, що кілька малопотужних двигунів відкачували воду з кар’єрів, а також було встановлено двигун, який рухав 5 молотів. Але ці машини, якщо їх взагалі так можна назвати, появились вже набагато пізніше, десь аж після 1900 року. Словом, усі роботи виконувались вручну. Це була тяжка, дуже тяжка праця, яка вимотувала багато сил, забирала чимало крові. Тому будь-кого ще й не приймали в кар’єр. Так, на бурильних процесах була зайнята лише чоловіча молодь від 18 до 30 років, яка мала міцне здоров’я. На людей старшого віку підрядчики і дивитись не хотіли. Їм потрібна була сила, дешева робоча сила, яка б могла давати великі, причому майже за безцінь, прибутки.
    Важка праця на вскришних, бурильних, каменотесних та інших роботах швидко підривала здоров’я. І тих, хто вже не міг трудитись з повною віддачею, звільняли, або, просто кажучи, проганяли з кар’єру. Про охорону праці робітників ніхто не турбувався. Ми вже навели приклад нещасного випадку з батьком тов. Чорного. Павло теж зазнав чимало горя. Він за кілька років на кар’єрі до революції чотири рази втрачав тимчасову працездатність від двох до чотирьох місяців. Звичайно лікувався за власний рахунок.
    Слід додати, що спецодягом робітники не забезпечувались. Ніяких оплачених відпусток не було. Робочий день тривав по 12 – 14 годин на добу, а оплата праці – низька. Гранітники ледве зводили кінці з кінцями. Вони завжди боялись за завтрашній день, щоб, бува, не звільнили з роботи, не стати калікою. Бутовий камінь, тесана бруківка, щебінь – ось та основна продукція, яку тоді виготовляли з граніту. Вона використовувалась для фундамен тів під будинки, для будівництва шосейних доріг, залізничних мостів, для спорудження пам’ятників. Продукцію з кар’єру вивозили найманим транспортом з навколишніх сіл. Тільки поміщик Ярошинський тримав 12 пар коней. Підводами вироби доставляли до вагонів, а звідти залізницею відправляли за призначенням, навіть за межі України. Так, нелегка була праця гранітника. Камінь з кар’єру доставляли наверх на дерев’яних котках і з допомогою ломів. Для того, наприклад, щоб шестидесятитонну глибу підняти, потрібно було не менше тижня. Особливо важко доводилось буровикам, каменотесам та іншим категоріям робітників.



    Почалась імперіалістична війна 1914 року. Виробництво пішло на спад, а в 1918-му добування гранітної маси  та переробка її зовсім припинилась. В спадщину Радянська держава одержала від дореволюційної Росії,
    по суті, не підприємство, а кілька ям. Акційне товариство мало капітал 200 акцій по 1000крб. (Відомість із звітів АТ за 1915 та 1916р.р. видання 1918р.). На часи роботи акційного товариства припадає найбільший розвиток кар’єрів за всю передреволюційну добу. Товариство володіло 61,88десятин землі з лісом, будівлями та   залізничною   колією   загальною   балансовою   вартістю 110133крб 08коп.
    Звіт про роботу товариства свідчить про те, що продукція кар’єрів – бруківка, мозаїка та тесані вироби - після 1916р. зовсім не мають збуту (про що свідчать залишки продукції на складах) через те, що основними споживачами були закордонні фірми, зв’язки з якими під час війни перервалися. Впало споживання продукції кар’єрів і з боку українських споживачів.
    Тим часом Південно - Західна залізниця, яка орендувала кар’єр, добувала для власних потреб бутове каміння, вчасно сплачувала товариству за оренду кар’єра. Через спад виробництва розробка кар’єрів у 1918р. припинилось повністю.
    На час зупинки кар’єрів майно кар’єрів складало:
    Три кар’єри (номер 1,2,3) з площею біля 1 га кожний, камнерубна майстерня, майстерня механічного розколювання дрібного кубика 10 х 10 х 12см. з 5 молотами Холмквіста, один двигун нафтовий 25 к.с., один двигун 20к.с., паровий двигун 60 к.с., дві каменедробарки, дві відцентрові помпи в три і чотири дюйми. Сумарна кількість видобутого з кар’єрів каменю від початку розроблювання до революції можна, орієнтовно, визначити в один мільйон куб. метрів.
    На  цьому потрібно зупинити  опис дореволюційних фактів про розвиток Гніванських кар’єрів через відсутність нових історичних  даних,  крім  тих,  що  вміщені  в  книжці  О.  Бірулі „Гніванська каменярня”. Але після того, як з’являться нові документи, вони будуть внесені до тексту.

    Життя сайту
    Реклама
    Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Архів записів
    Copyright MyCorp © 2017